Пані Галина з дитинства вірила, що земля показує справжню сутність людини.
Її мати, агроном, присвятила життя сільському господарству — спершу працювала на безкраїх рівнинах Казахстану, а згодом переїхала з родиною на південь України, де збудувала ферму, почавши з одного трактора, купленого в кредит. Протягом десятиліть сім’я поступово розширювала господарство: інвестувала в техніку, вирощувала пшеницю, ячмінь, ріпак, соняшник і горох, будуючи бізнес на терпінні, а не на швидкості.
«Все розвивалося потроху, — каже Галина. — Ми купували нові трактори, комбайн… усе це було до війни».
А потім почалося повномасштабне вторгнення Росії.
«Бої підійшли дуже близько», згадує вона. Снаряди падали поруч. Пожежі охоплювали поля після атак. Вибух біля ферми вибив вікна у ваговій та пошкодив дах складу. У перший рік війни сім’я зовсім припинила роботу, адже фронт наблизився. Молоді працівники пішли служити в армію, один із них не повернувся — загинув наприкінці 2023 року. Лише після того, як лінія фронту відсунулася, навесні 2023-го родина відновила роботу.
Та й тепер кожен сезон починається з невизначеності.
«Іноді страшно, — каже Галина. — Розумієш, що щось погане може статися будь-якої миті».
Вона найбільше хвилюється за людей, які працюють поруч, але й за все, що ферма будувала десятиліттями. Поля, готові до жнив, нещодавно згоріли від атак дронів. Техніка й склади залишаються вразливими. «Все, що зароблено довгою й важкою працею, може бути втрачено будь-якої миті, — каже вона. — Руйнування — це погано. Руйнувати те, що люди створили й досягли, — це погано».
Війна — лише одна з невизначеностей, із якими тепер стикаються фермери.
Галина каже, що змінилися й самі сезони. Літо стало спекотнішим, дощів поменшало, вологи в ґрунті бракує. «Менше вологи, менше дощів. Для нас це критично», — пояснює вона. Цього року ферма скоротила площі під соняшником через посуху й уперше засіяла льон.
«Не можу сказати, чи це через війну, чи через технологічні процеси, чи просто так змінюється, — каже вона. — Я не знаю».
Для Галини незмінним залишився сам зв’язок із землею. «Земля не змінилася, — каже вона. — Вона не ставиться до тебе добре чи погано. Вона просто повертає те, що ти вкладаєш у неї».
Вона вірить, що ґрунт відображає турботу людей. «Якщо приходиш із добром і бажанням зробити щось краще, він відповідає тим самим». Землеробство вимагає терпіння, адже жоден рік не схожий на інший. Погода змінюється, ринки коливаються, і кожен урожай залежить від безлічі невідомих. Та саме ці невизначеності роблять працю змістовною.
Війна змінила не лише ландшафт. «Менше впевненості, — розмірковує вона. — Менше радості в житті. Більше втоми й тривоги».
Багато молодих людей виїхали. Дехто, можливо, ніколи не повернеться. Вона мріє про майбутнє, де діти знову наповнюють села сміхом, де люди повертаються в Україну й відбудовують громади замість того, щоб дивитися, як руйнування поширюється.
«Я ціную працю інших людей, — каже вона. — Мені подобається, коли люди будують, вирощують, виховують дітей, створюють щось для майбутніх поколінь. Коли все це руйнується, мені сумно».
Збереження ферми також залежало від гуманітарної підтримки. Завдяки програмі АгроХаб від ВПП ООН родина отримала допомогу для вирощування озимого гороху та льону. Фінансування дозволило придбати фунгіциди й інсектициди для захисту ріпаку в час, коли війна порушила логістику, знизила ціни на врожай і підірвала фінансову стабільність господарства.
«Ми дуже вдячні, — каже Галина. — Це допомогло нам виростити врожай. Це підтримало нас у цій важкій праці».
На запитання, що допомагає їй триматися, вона відповідає без вагань: «Приклад моєї матері».
А що дає їй надію? «Віра в добро. Я вірю, що добро завжди має перемагати».
