Більше двадцяти років фермерство є серцем родини Вікторії. Те, що почалося з праці батька, стало спільною місією, яку продовжують її чоловік, брати, сама Вікторія та нині її син. Для них фермерство — це не просто бізнес, а частина їхньої ідентичності. «Ми не уявляємо себе без цього», — каже Вікторія.
У сухому степу півдня України кожна крапля вологи має значення. Ще до початку повномасштабної війни родина почала змінювати підходи до господарювання, впроваджуючи регенеративне землеробство за технологією No-Till, щоб захистити ґрунт і зберегти вологу. Їхні поля чергують ячмінь, пшеницю, ріпак, горох та льон — культури, які допомагають відновлювати землю та забезпечувати майбутні врожаї.
З початком повномасштабного вторгнення родина опинилася на самій лінії фронту. «Ми були на першій лінії», — згадує Вікторія. Щоденна робота перетворилася на ризик: сьогодні вони обробляли землю, а завтра знаходили на полі нерозірвані ракети. Вибухи стали буденністю, ночі проводили у підвалах, а вдень чоловіки виходили працювати на поля. Попри небезпеку, залишити землю вони навіть не розглядали: «Ми сіяли, щоб годувати світ».
Кожна поїздка була ризикованою. Щоб доставити зерно до портів Чорноморська та Південного, родина придбала власну вантажівку. «Коли син віз зерно до портів, це завжди було страшно», — каже Вікторія. Дрони регулярно падали на поля, спричиняючи пожежі. В одному з полів досі лежить ракета, яку неможливо витягти, і трактори просто об’їжджають її.
У травні 2022 року ферма постраждала від обстрілів: зруйновані будівлі, згоріла техніка. Але навіть вирва від снаряда біля майстерні стала символом стійкості — її перетворили на оглядову яму для ремонту машин. «Не було б щастя, та нещастя допомогло», — жартує Вікторія.
Родина обробляє землю не лише для себе — 48 власників паїв довіряють їм свої поля і чекають на щорічні виплати. Відповідальність не дозволяє зупинитися. Окрім війни, фермери борються з кліматичними викликами: посухи «поставили на коліна». Син Вікторії активно відвідує семінари з No-Till і навчає батька та дядька новим методам.
Вікторія з вдячністю говорить про допомогу від АгроХабу Всесвітньої продовольчої програми ООН. Навчання, гранти та фінансова підтримка дали змогу продовжувати роботу під час війни. «Це реальні кошти, які допомагають нам збирати врожай і вирощувати наступний», — каже вона. Допомога профінансувала вирощування озимого гороху, льону, покрила витрати на дизель та техніку, знизивши фінансове навантаження приблизно на 20–30%.
Вікторія часто думає про шлях українського зерна. Вона пам’ятає атаки на порти й пошкоджені судна: «Ми знаємо, скільки праці вкладено в це зерно». Для неї кожне зерно — це «кров і піт» українських фермерів, і вони готові віддати його, якщо це врятує чиєсь життя.
Попри роки війни та невизначеності, Вікторія черпає силу у своєму сині, який не здається. Її головна надія — діти та онука. А послання наступним поколінням просте: «Залишайтеся людьми. Працюйте і працюйте знову. Не заздріть нікому. Найважливіше — залишатися людиною у цьому світі».
