Ріпак достигає під літнім сонцем. Пшениця гнеться від вітру. Трактори повільно рухаються полем, залишаючи рівні лінії серед врожаю. Та коли Іван починає говорити, постає інший пейзаж — позначений вирвами від снарядів, нерозірваними боєприпасами та роками війни.
«Я знайшов те, що люблю», — каже він. «Я знайшов справу, яка приносить задоволення й дає заробіток».
Майже двадцять п’ять років фермерство є його життям. Разом із родиною він вирощує пшеницю, ячмінь, соняшник, ріпак, горох і, останнім часом, льон на півдні України. До повномасштабного вторгнення робота була важкою, але передбачуваною. Сьогодні фізично вона лишилася тією ж, але морально — значно складнішою. «Раніше було щасливіше, спокійніше. Тепер працюємо майже удвічі більше. Ризиків дуже багато».
Вторгнення почалося ще до світанку. Перші вибухи пролунали з аеродрому в Кульбакіне, коли ракети вдарили по військових об’єктах. Люди тікали з міста в села, думаючи, що бої залишаться на дорогах. Та російські війська рушили через поля. «Вийшло навпаки», — згадує Іван. «Ми бігли із сіл назад у місто».
Попри бої, фермерство не зупинилося. У 2022 році вони сіяли соняшник, навіть коли поруч падали снаряди. Іноді заходили в поле з одного боку, але мусили залишати його через обстріли, щоб продовжити роботу з іншого. «Головне — не втратити відчуття страху. Коли його втрачаєш, починаєш ризикувати, і є п’ятдесят відсотків шансів загинути».
Після окупації поля залишилися забрудненими боєприпасами. Фермери ходили рядами, позначаючи нерозірвані снаряди, а сапери знищували їх.
Війна залишила видимі шрами: пошкоджені будівлі, зруйновані дахи, знищена техніка. Один комбайн згорів після прямого влучання. Але найважчі спогади Івана — не про техніку. «Найважче було, коли керовані бомби вдарили по нашій школі. Загинув голова села. Загинув мій близький друг, директор школи. Це було найважче».
Та залишити землю він ніколи не розглядав. «Що вона для мене означає? Все». За його словами, у ці поля вкладено життя, і почати заново десь інде неможливо. «Дороги назад немає. Треба працювати».
Війна лише зміцнила цей зв’язок. «Ми любимо землю ще більше, бо хтось хоче її відібрати».
Крім війни, фермери стикаються з кліматичними викликами. Минулого року була сильна посуха й фінансові втрати. Цього сезону — навпаки: «Дякувати Богу, цього року були дощі й гарні врожаї. Для нас цей рік просто чудовий».
Досвід змінив його підхід до землеробства. «Ми намагаємося перейти на No-Till, щоб зберегти вологу. Те, що маємо цього року, треба зберегти для наступного».
Гуманітарна підтримка від АгроХабу Всесвітньої продовольчої програми ООН допомогла господарству відновитися й продовжувати виробництво. «Це допомагає фінансово. Але також морально — знати, що про тебе пам’ятають, що є люди, які допомагають».
Його надії прості: продовжувати фермерство, дочекатися миру й стати дідусем уперше. А послання наступним поколінням звучить одразу: «Залишайтеся людьми. Людяність — понад усе.
